Я живу. Я беру цей дар і намагаюся не змарнувати його.

Сьогодні я знову думаю про один простий, але такий великий дарунок, який отримую щоранку.
Життя.
Я прокидаюся — і розпаковую його.
Не завжди одразу усвідомлюю, яка це розкіш — просто відкрити очі.
Побачити ранок.
Почути голос рідної людини.
Вийти на вулицю.
Побачити очі батьків.
Обійняти близьких.
Піти на танці, щоб струсити з себе втому й прикрість дня.
Взяти ввечері книжку і читати перед сном.
Я роблю безліч звичайних речей.
І все частіше думаю:
це і є — жити.
А десь у цей самий момент хтось не спав усю ніч.
Хтось стояв на холоді.
Хтось їхав небезпечною дорогою.
Хтось збивав ворожі дрони.
Хтось тримав зброю в руках і ризикував собою заради того, щоб я могла тримати чашку кави.
За те, щоб ми могли сміятися.
Щоб у школі звучали дитячі голоси.
Щоб ми могли танцювати.
Закохуватися.
Планувати завтра.
Сваритися через якісь дрібниці й миритися.
Готувати вечерю.
Читати книжки.
Просто бути.
А хтось уже не зустріне цей ранок.
Хтось дивиться на нас із Неба.
Можливо, звідти, з тих хмаринок, тихо питає:
«Ну як ти там?
Як ти розпоряджаєшся моїм даром?»
І мені хочеться відповісти:
Я стараюся.
Я не завжди сильна.
Не завжди вдячна.
Іноді втомлююся.
Іноді плачу через зовсім маленькі речі.
Іноді нарікаю на те, що ще вчора здавалося б неймовірним щастям.
Але я живу.
Я беру твій дар і намагаюся не змарнувати його.